"Ми пройшли крізь пекло, і зараз нити нема сенсу": розповідь біженки з Маріуполя
Поділитися
18-річній Катерині вдалося врятуватися з оточеного Маріуполя у березні. Зараз вона живе у Польщі і найбільше мріє поговорити з татом, який потрапив у полон на "Азовсталі".
Новини.LIVE розпитало у дівчини, як їй вдалося покинути заблоковане місто, яким було життя в окупації та як батько потрапив до рук терористів.
Катю, розкажи, якими були перші дні у Маріуполі після повномасштабного вторгнення росії?
— О другій ночі 24 лютого почалося бомбардування. Обстрілювали градами східний мікрорайон. Ми всі прокинулися. Батька викликали по тривозі, бо він військовий. Ми зрозуміли, що почалося.
Не стихало ні на мить. Щохвилини були обстріли. Аеропорт, поряд з яким наш будинок, обстріляли зі "смерчів". Були перші смерті, три людини загинуло від снарядів.
28 лютого зникло світо і вода, бо перестали працювати насоси. Залишався тільки газ. Його вимкнули 6 березня, це була неділя, бо дуже сильно почали обстрілювати мікрорайон "Черемушки" — це неподалік від мене. Газ зникав у місті залежно від ситуації з обстрілами у районах. А зв'язок зник ще 2 березня по всьому Маріуполю. Ми опинилися просто у вакуумі.
Чи були у вас запаси? Що ви їли?
— Їжа у нас ще була. Коли зникло світло і почав розморожуватися холодильник, ми намагалися врятувати харчі. Поки був газ, зварили все, що було — пельмені, вареники. Потім їли їх холодними. Це був перший тиждень. Далі стало набагато гірше. Почалися мінометні обстріли.
Де ховалися від обстрілів?
— Як і всі маріупольці, ми проводили дні і ночі у підвалі. Він у нас був дуже-дуже маленький, а людей — дев'ятеро, жінки і діти. Доводилося спати сидячи. Ноги неможливо було простягнути.
Було дуже холодно. На вулиці зима, 5–10 градусів морозу, сніг. В підвалі дуже холодно. Я не відчувала ніг. Мама кричала на нас: "Рухайте пальцями, бо відморозите". Ніколи в житті ще настільки не боліли кістки, просто виламувало.
Їжі ставало все менше. Ми жили неподалік маріупольського порту і перші дні нам привозили хліб. На весь час дали дев'ять буханок. Знаєте, такий, схожий на цеглину, загорнутий у папір, наче повернулися у часи Другої світової.
Їли по маленькому шматочку. Дітям мазали варенням. А нам зі старшим братом хотілося чогось, щоб нагадувало м’ясо, то ми мастили соусом теріякі. Зараз я це спробувала — так не смачно! А тоді здавалося, що це найсмачніша їжа у світі.
А що було з питною водою?
— Оскільки нас було багато, доводилося ділити склянку так, щоб вистачало по одному ковтку на день. Дорослим давали пити лише зранку, а дітям ще по ковтку ввечері. Але потім питна вода скінчилася, довелося пити воду зі стічних труб. Причому в нас вдома її не було, нам її під обстрілами принесла бабуся із сусіднього села. На смак — це наче п'єш гірку таблетку і не можеш проковтнути.
Ми змішували воду з малиновим варенням, думали, що якось допоможе, але це була просто солона морська вода з гіркотою і малиною
Не було погано після такого, шлунок не болів?
— Знаєте, організм мобілізувався. Пам'ятаю, було дуже холодно, я сиділа біля свічки, провела над нею рукою. Рука почала коптитися і загорілася моя шубка, а я не відчувала тепло. Тоді ніхто не хворів, бо всі зрозуміли: якщо захворієш, то вмреш, бо нема лікарень.
Що робили у підвалі, як проводили час?
— Ми там бавилися. Посеред обстрілів треба було щось робити, щоб не зійти з глузду. В нас був пластилін: 13 березня, у День народження мого батька, ми вирішили приготувати "святковий стіл" із пластиліну. Наліпили "їжі" і розповідали, що ми будемо їсти, якщо виживемо.
Коли виходили на вулицю, бачили, як кожні п'ять хвилин летіли літаки з російського міста Єйськ, що навпроти Маріуполя через море, а ще з Криму, і бомбили місто.
Я застала момент, коли розбомбили пологовий, лікарні. Пам’ятаю, ми вийшли — небо було блакитне-блакитне і раптом стало сіре. Ми подумали, що то сніг. А то був попіл. Це був такий переламний момент, коли розумієш, що на твоїх очах горить місто. На вулицях лежали тіла загиблих.
Ти згадала бабусю з села. Як виживали твої рідні?
— Мою бабусю з дідусем у сусідньому селі вигнали з дому. Розстріляли собак, вбили курей, мародерили, вкрали машини, техніку, автівку, на яку вони усе життя збирали гроші. Це були ДНРівці. Вони зняли свою форму і вдягнулися у речі мого діда.
— Як вам вдалося виїхати з міста?
— Мій брат заліз на ялинку і зловив зв'язок. Нам сказали, що терміново треба тікати. Це було 14 березня. Вже починалася комендантська година, а в цей час наші військові не радили виходити на двір, бо можуть розстрілювати без попередження. Ми поїхали наступного дня. Тоді була найбільша колона з автівок. І це був єдиний день, коли не обстрілювали колони, бо наступного по автівках вдарили з "градів".
Як довго ви були у дорозі?
— У нас був маршрут Запоріжжя — Умань — Тернопіль — Варшава. Зазвичай до Запоріжжя їхати дві години, а ми їхали чотирнадцять. Доїхали до Василівки, а далі кажуть: "Все, міст зруйнований, а поле заміноване". Але ми поїхали через поле. Водієм була мама. Вона завжди боялася сідати за кермо, але поїхала.
Розкажи про тата, чи є з ним зв’язок?
— З батьком я навіть не встигла особисто попрощатися. Він зараз у полоні. Я не знаю, що з ним. 17 травня він з побратимами отримав наказ скласти зброю і вийти з "Азовсталі".
Він до останнього був там на завданні. 15 квітня отримав поранення — відірваний палець і переломи. До того, як потрапив у полон, ми хоч раз на тиждень отримували СМС, що живий. Тепер зв'язку з ним нема.
Чи є у тебе рідні або знайомі у Польщі? Хто зустрів, допоміг?
— Знаєте, у нас у Маріуполі є така закономірність: перед тим, як щось має трапитися, наші чоловіки-моряки йдуть у рейс. Мій дядько пішов у рейс рівно за місяць до війни, 24 січня. Коли почалося вторгнення, дуже хвилювався за нас, не знав, чи живі. Коли дізнався, що ми у Варшаві, одразу сюди прилетів.
Як ти зараз? Зверталася по допомогу до психологів?
— Переломний момент стався, коли я побачила, вже в Умані, як пожовтіла моя шкіра від зневоднення, а в дітей потріскалися долоні. До того ми не знімали з себе одяг взагалі. А тут знімаємо колготки, штани, і шкіра просто осипається.
Зараз розвантажуюся психологічно, коли ходжу на мітинги. Це єдине, що допомагає
Люди з Маріуполя — відчайдушні. Ми пройшли через справжнє пекло, і зараз нити щодо якихось своїх проблем, впадати у відчай, сумувати просто нема сенсу. Ми маємо працювати на нашу країну, на нашу перемогу і сподіватися, що вона якнайшвидше настане. Я дуже чекаю, коли зможу повернутися додому.
Мені кажуть — залишайся тут. А я відповідаю: я втратила так багато і заплатила таку велику ціну, що я тут не залишуся. В мене серце розривається від того, що я не в Україні. Головне зараз — дочекатися тата і перемоги.
Читайте Новини.LIVE!
