В Україні можливий двопалатний парламент, — Разумков

Спікер Верховної Ради Дмитро Разумков дав відверте інтерв'ю програмі "Люди великого міста" на телеканалі KYIV.LIVE. Про сім'ю, складний переїзд з Бердичева у Київ, стосунки з зірковими батьками, шкідливі звички і, звісно ж, політику — читайте в інтерв'ю на Новини.LIVE.

Про початок політичної кар’єри

Достатньо рано в мене не стало батька. Його не стало, коли мені було шістнадцять років і я був впевнений на дев’яносто дев’ять і дев’ять відсотків, що я ніколи не буду займатися політикою. Але це як раз той приклад, коли "ніколи не кажи ніколи".

Ще в інституті це почало мене цікавити, після цього я потрапив в першу свою виборчу компанію в 2006-му році, а далі воно затягнуло… одна, друга, третя. Практично жодної виборчої компанії в Україні не було, в якій я б не приймав участі в тій чи іншій ролі. Після цього я почав займатися політ-консалтингом.

Про сім’ю

Було не так багато часу для того, щоб батько передав свої знання та досвід, але все ж таки, підсвідомо розуміючи цей процес, я орієнтуюся на ті речі, які я знав і які розповідають його друзі. Мені би хотілося в багатьох речах бути схожим на нього. Я сподіваюся, що йому сьогодні за мене не соромно.

Я прожив достатньо велику частину свого життя в місті Бердичеві, я зростав з бабусею та з дідусем. До чотирнадцяти років я жив там. Це по об’єктивним причинам: батько займався політикою, було багато відряджень, мама в мене народна артистка України – життєвий шлях акторки він не простий, плюс гастролі, плюс шалений графік. Я зараз пам’ятаю, наскільки я завжди чекав, коли вони приїздили.

Я завжди говорю: сподіваюся, що у мене не буде зіркової хвороби, тому що в мене є мама і дружина, які дуже швидко мене повернуть з неба на землю.

В мене була можливість поїхати вчитись за кордон, але я зробив, на мій погляд, достатньо правильну річ – залишився тут, тому що дуже невелика ймовірність, що ти потім повернешся сюди… Мені б хотілося, щоб талановиті і розумні дітки залишалися жити тут, ставали повноцінними громадянами нашої держави і будували країну, в якій їм би хотілося жити.

Про окуповані території

Ми добре розуміємо, як працює пропаганда. наскільки вона може промивати мізки… Повернути ці території військовим шляхом – це сьогодні майже неможливо, оскільки це будуть великі втрати серед української армії і серед мирного населення.

Повернувши людей ментально, ми зможемо через деякий час повернути їх фізично. Для цього ж також важливо мати успішну державу. Повернення людей – це також і економіка. Це створення робочих місць, це створення умов для нормального існування.

Будемо відверті, на початку війни багато хто виїхав з окупованих територій, вони шукали кращої долі тут, але далеко не всі змогли себе знайти. В кого були якісь заощадження, був якісь бізнес – вони виїхали і почали життя на території вільної держави. А ті, кому було важче – вони іноді поверталися туди, тому що там хоча б є дах над головою. Створюючи відповідні умови, ми зможемо повернути і їх та після цього й окуповані території.

Про переїзд в Київ

Мені важко було переїздити, тому що там було все зрозуміло, там було все рідне, все своє, а тут ти приїздиш в велике місто. Вийшло так, що я випав з навчального процесу на пів року (за станом здоров’я) і мені треба було все відновлювати. Коли я в Бердичеві навчався на одні п’ятірки, а переїхав сюди (в Київ)… була різниця.

Так, я після цього закінчив школу з золотою медаллю, я вирівнявся, але це було досить велике навантаження і для мене, і для мами, яка того часу дуже багато зробила для того, щоб я не "пас задніх" в плані навчання в школі".

Я іноді достатньо скептично відношусь до онлайн-навчання. Я пам’ятаю, як вчився я: коли над тобою стоїть вчитель, знання в тебе входять більш якісно, ніж коли ти сидиш перед монітором комп’ютера.

Я давно не був в Бердичеві так, щоб піти поспілкуватись з кимось, каву випити – вже, нажаль, немає ні бабусі, ні дідуся… Вже їздити нема до кого. Але у відрядженні приїздив до Бердичева: згадваву, де ходив до школи, де ходив на побачення, де ходив в Будинок піонерів. Є що пригадати.

Про дітей

Життя занадто діджиталізовано. Багато в нашому житті гаджетів і в житті дітей. Я розумію, що це розвиток, однак хотілося, щоб діти більше проводили часу офлайн… Трошки більше семи років старшому сину і чотири рочки молодшому… Ми поділили дітей з дружиною: старший – це моя копія, молодший – її.

Я жартую: ми не плануємо розлучатися, але якщо що, ми точно знаємо, хто кому дістанеться. Старший ходить і на футбол, і в басейн, він слухняна дитина. Молодший більш бешкетник.

Про театр

Колись були "Зорі на вранішньому небі", дуже цікава вистава. А зараз вистава, яку я дивився сім-вісім разів, це "Пізанська вежа", фактично моноспектакль – там дві дійові особи грають. Там багато і смішних, і трагічних моментів. Він дуже схожий на наше життя. Там є такі слова: "Наше життя, як Пізанська вежа, вона все падає-падає, але ніяк не впаде".

І політика, і театр дуже схожі по багатьом речам. Є залаштунки, є ролі, є образи, є сценарії, є вистави. Це також можна побачити і в стінах парламенту. Але все ж таки театр більш щирий, більш відвертий і більш приємний. Були етапи в моєму житті, коли мені туди хотілося, але мама відмовляла. Я грав шкільному театрі свого часу Ромео… Я думаю, всі повинні прагнути до головних ролей.

Про недоліки

Я люблю добре поїсти. У кожної людини є недоліки, їх точно багато, щось на поверхні, щось в середині. Недоліки – з ними можна боротися… Я свого часу палив, причому палив як паротяг, по три-чотири пачки в день могло піти. Але я прибрав це зі свого життя. Із недоліками ти частіш за все можеш впоратися. Важливо, щоб ти залишався людиною.

Про парламентську реформу

Треба розуміти, чи сьогодні це відповідає інтересам держави, чи ні. Я невпевнений, що сьогодні треба створювати двопалатний парламент. Якщо ми говоримо про зменшення кількості народних депутатів – на жаль, не всі колеги це підтримують – я вважаю, що це нормально.

Я вважаю, що зменшення кількості до трьохсот – воно кардинально не вплине на якість роботи парламенту. Якщо ми говоримо про мої завдання, я думаю, що ми повинні зробити так, щоб і парламент, і влада стали все ж таки відкритими не декларативно, а відкритими реально. Важливо, щоб це відповідало внутрішньому сприйняттю.

Посилення парламентаризму має сто відсотків відбуватися. Воно і сьогодні потроху відбувається. Саме в парламенті сконцентровані ключові майданчики для прийняття рішень. В історії нашої держави вже неодноразово саме парламент доводив, що тут він може бути і точкою балансу, і точкою рівноваги, і останнім запобіжником…

Але якщо ми говоримо про двопартійний парламент – я не сказав, що це неможливо взагалі. Я сказав, що сьогодні я не вбачаю за необхідне. Чому? Тому що, якщо продовжувати реформу децентралізації – вона ще не завершена – давайте спочатку завершимо її, подивимось, як вона працює і вже потім зможемо рухатись далі. З іншого боку, в нас триває війна і сьогодні ми повинні підходити до таких змін достатньо виважено.

Давайте не забувати, що сьогодні частина наших територій є окупованими. І при прийнятті рішень щодо будь-яких змін до Конституції треба бути обережним, щоб не наробити поганих речей.

Більше оперативних новин шукайте в Telegram і Viber Новини.LIVE.