Півтора століття "денацифікації": як російська імперія знищувала українську мову

30 травня виповнилося 146 років з моменту підписання горезвісного Емського указу. Саме в цей день 1876 року імператор Олександр II, який отримав у російському офіційному історичному дискурсі улесливе прізвисько "Визволитель", одним розчерком пера заборонив вживання української мови в будь-якій публічній сфері життя.

"Жодної особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може"

Оскільки на момент підписання указу Олександр, вірний багатовіковій традиції російських правителів лікуватися лише за кордоном, відновлював здоров'я на німецькому курорті Бад-Емс, указ отримав назву "Емського". Фактично він був продовженням та закріпленням не менш сумнозвісного Валуєвського циркуляра, виданого трьома роками раніше. Цей циркуляр-попередник був таємним розпорядженням міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, адресоване цензурним комітетам Києва, Москви та Санкт-Петербурга. Їм заборонялося друкувати на території Російської імперії будь-яку літературу українською, крім творів художньої літератури.

Петро Валуєв, міністр внутрішніх справ Російської імперії у 1861–1868 роках

Формальним приводом для появи Валуєвського циркуляра стала спроба скромного ніжинського вчителя Пилипа Морачевського надрукувати свій переклад українською мовою чотирьох Євангелій. Майже відразу після того, як Морачевський звернувся до московського Синоду за дозволом на друк, до III Відділу (так звану "охоронку") надійшов донос від неназваних представників "київського духовенства". Автори анонімки наполягали на тому, що "нелогічний і вигадливий переклад Св. Письма на ту говірку російську, яка за своїм складом найменше заслуговує на цю перевагу" (тобто українську мову) потенційно несе в собі "великі лиха".

Докладніше ці "великі лиха" розшифрував у своєму зверненні до шефа жандармів Василя Долгорукого київський генерал-губернатор Микола Анненков (до речі, далекий родич російського поета Михайла Лермонтова).

"Добившись же перекладу на малоросійську мову Святого Письма, прихильники малоросійської партії досягнуть, так би мовити, визнання самостійності малоросійської мови, і тоді, звичайно, на цьому не зупиняться і, спираючись на окремість мови, заявлятимуть претензії на автономію Малоросії", - доповідав Анненков. жандармів.

Міністерство внутрішніх справ, якому було підпорядковано жандармерію, зреагувало оперативно: загрозу вищезгаданої "автономії" треба було придушувати в зародку і якнайшвидше. Циркуляр про заборону друку українських книг було підписано 30 липня 1863 року.

"Зробити за цензурним відомством розпорядження, щоб до друку дозволялися лише такі твори цією мовою, які належать до галузі витонченої літератури; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для первісного читання народу, призупинити", - наказав цензурним комітетам Валуєва.

Характерно, що як аргументація в цьому документі вперше було використано те, що зараз назвали б "замовною соціологією". Посилаючись на неназвану "більшість малоросіян", Валуєв стверджує, що українським підданим російської імперії українська мова не лише не потрібна, а й взагалі не зрозуміла.

"Вони ("малоросіяни", – ред.) дуже ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що прислівник їх, уживаний простонароддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросіян, і навіть набагато зрозуміліша, ніж тепер, яку складають для них деякі малороси, і особливо поляки, так звана українська мова», – йдеться в циркулярі.

"З метою припинення небезпечної діяльності українофілів"

Втім, згадаємо, що Валуєвський циркуляр, попри всю свою корисність для імперської шовіністичної політики, був, власне, чистим документом для внутрішнього користування МВС. Оформити його як офіційний імператорський указ російська влада наважилася лише через три роки. Указ, підписаний Олександром II у Бад-Емсі, не лише остаточно легітимував утиск української мови на території Російської імперії, а й значно розширював положення Валуєвського циркуляра.

Отже, окрім друку україномовних видань, Емським указом було заборонено:

- театральні вистави та концерти з піснями українською мовою;

- друк перекладів українською мовою та текстів для нот;

- ввезення на територію Російської імперії україномовних книг, надрукованих за кордоном, без спеціального дозволу;

- викладання українською у початкових школах.

Дозволялося друкувати україномовну художню літературу та історичні пам'ятники, але лише за попередньої цензури та за дотримання російського орфографічного стандарту (так званої "ярижки") – з "и" замість "і", "ѣ" і "е" замість "є" і твердим знаком ("єром") після приголосних наприкінці слів.

Київське видання "Кайдашевої сім'ї" І. Нечуя-Левицького, надруковане "ярижкою". Авторське побажання Івану Франку.

Крім того, з метою припинення небезпечної діяльності українофілів заборонялася діяльність газети "Київський телеграф" та Київського відділу Імператорського географічного товариства. Від піклувальників Київського, Харківського та Одеського навчальних округів потрібно перевести неблагонадійних педагогів-українців у російські губернії, замінивши їх російськими.

Окремим пунктом Емського указу передбачалося негайно вислати з території так званого "Малоросійського краю" історика Михайла Драгоманова та автора тексту гімну України Павла Чубинського "як невиправних та позитивно небезпечних у краї агітаторів".

Занадто небезпечні

Що цікаво, забороняючи будь-який прояв українства на території імперії, Олександр II водночас був набагато лояльнішим до інших національних рухів. Зокрема, того року, коли було підписано Емський указ, з'явився ще один документ – з мов Великого князівства Фінляндського. Своїм "фінляндським" указом Олександр надав фінській мові ті ж права, що й шведській - яка до того була панівною на території сучасної Фінляндії.

Пам'ятник Олександру II Романову у Гельсінкі.

Таким чином, фіни щиро вважають російського імператора одним із "батьків-засновників" національного фінського відродження. Однак не треба вважати, що Олександр II був затятим фіноманом: просто російській владі потрібна була політична противага впливовій і освіченій шведській меншості, яка проживала у Фінляндії вже протягом кількох століть і все ще пам'ятала, що до 1809 фінські землі належали Швеції. Підтримуючи фінську мову та права фінів, російський імператор фактично запобігав шведському сепаратизму у Великому князівстві Фінляндському.

Але український національний рух, на відміну від фінського, здавався імперії фатально небезпечним. Не відчуваючи " холодні фінські скелі " досить своїми, російська влада була готова допустити з їхньої території існування певної національної самосвідомості – хоча у межах тимчасової політичної доцільності. Однак дозволити хоч найменший натяк на існування окремої української нації було для Росії подібне до смерті. У такому разі Москві довелося б визнати свою історичну вторинність стосовно Києва; до того ж вважати себе спадкоємцями Володимира Святого та Володимира Мономаха значно зручніше, якщо не згадувати, що справжніми їхніми історичними нащадками є зовсім інший народ.

Формально Емський указ не був скасований ніколи і ніким - хоча де-факто його дія припинилася після публікації в 1905 Маніфесту Миколи II, в якому переляканий революцією цар пообіцяв народам своєї імперії свободу совісті, слова і зборів. Втім, це була невелика перерва у довгій історії насильницької русифікації України. На жаль, зараз, через півтора століття, ми в чергове ставємо свідками спроб "скасувати" наш народ: росія виявилася нездатною зробити це на політичному рівні, і тепер вона намагається знищити нас фізично. Однак це не вдалося їй ні за царизму, ні за Радянського Союзу – не вдасться і тепер.